Історична довідка
Тиврівська селищна територіальна громада утворилася в кінці 2020 року. Відповідно до статті 11 Закону України “Про добровільне об’єднання територіальних громад” Кабінет Міністрів України своєю Постановою від 08 квітня 2015 року №214 затвердив Методику формування спроможних територіальних громад. На підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 року № 707-р визначено адміністративні центри та затверджено території територіальних громад Вінницької області.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 17 липня 2020 року №807-ХІ «Про утворення та ліквідацію районів» ліквідовано Тиврівський район Вінницької області, а Тиврівська селишна територіальна громада приєднана до Вінницького району Вінницької області.
До складу Тиврівської селищної територіальної громади увійшли Тиврівська селищна, Василівська, Гришовецька, Дзвониська, Жахнівська, Іванковецька, Колюхівська, Краснянківська, Новоміська, Рахно-Полівська, Строїнецька, Уяринецька, Черемошненська сільські ради.
На підставі рішень сесій Тиврівської селищної ради 8 скликання на території громади утворено 7 старостинських округів – Василівський, Гришовецький, Дзвониський, Жахнівський, Новоміський, Строїнецький та Черемошненський.
Адміністративним центром громади є смт Тиврів.
Тиврів - селище міського типу (з 1965 року) Розташоване на мальовничому узгір’ї правого берега Південного Бугу, за 25 км на південь від Вінниці, за 16 км від залізничної станції Гнівань.
Територія селища освоєна в сиву давнину. В центрі Тиврова на березі Південного Бугу трапляються кремінні знаряддя праці доби неоліту, що існував на Побужжі між VІ і IV тисячоліттям до нашої ери.
Перша письмова згадка про Тиврів належить до початку ХVІ ст. хоча деякі дослідники, посилаючись на "Повість временних літ", пов’язують походження назви з назвою поселення тиверців. В 1505 році брацлавський землянин Федько Дашкевич «бив чолом» і представив відповідні документи великому князю Литовському Олександрові про те, що Тиврів в числі інших населених пунктів був дарований «за службу» великим князем Вітовтом його дідові Герману Дашкевичу. Князь підтвердив право Дашкевичів на володіння Тивровом. 1629 року Тиврів згадується також в списках подимного податку Брацлавського воєводства.
Тиврів був прикордонним оборонним пунктом феодальної Литовської держави і кілька разів спустошувався татарами. Недалеко проходив Кучманський шлях, яким сунули татарські орди на Галичину, Волинь, Польщу. Час від часу частина татарського війська відокремлювалася від головних сил, біля Тиврова переправлялася через Південний Буг, щоб зненацька з тилу вчинити напад на якесь місто чи село. Тиврів, звичайно, був першою жертвою на шляху степових розбійників Ще й досі побутують у народі легенди про страшне татарське лихоліття, розповіді про підземні ходи, що тягнуться від центра селища до протилежного берега Південного Бугу. Ними тікали до лісу жителі Тиврова, рятуючись від нападу. Один з бродів поблизу селища й досі називають татарським або турецьким. Після кожного ворожого нападу поселення знову й знову відроджувалося з попелу, поповнювалося новими поселенцями, зростало. Внаслідок Люблінської унії 1569 року Тиврів відійшов до шляхетської Польщі - до складу Вінницького повіту Брацлавського воєводства.
В кінці XVI століття Тиврів належав православному дворянину Степану Кліщовському. Під час його життя було збудовано Преображенський монастир. З часом монастир був спалений.
Польська шляхта схиляла місцевих жителів до католицької віри. Тих, хто приймав віру звільняли від будь-яких повинностей, надавали пільги.
У списках подимного податку за 1629 рік у Тиврові налічувалося 347 димів.
Надмірні податки робили життя містечка нестерпним, населення терпіло приниження. Селяни стали тікати.
У червні 1648 року селянсько-козацькі загони Максима Кривоноса визволили Тиврів від польсько-шляхетського панування. Проте, за Андрусівським договором 1667 року, містечко знову опинилося під владою польсько-шляхетської держави.
Із 1672 по 1699 рік Тивровом володіли турецькі поневолювачі.
У 1699 році землі Тиврова знову перейшли під владу Польщі. Тиврівці брали активну участь у повстанні С.Палія, А.Абазина, З.Іскри, боролися проти чужоземного гніту. У 1702 році жителі містечка вигнали місцевого пана Павла Ярошинського, який втік на Волинь і там зібрав чимале військо для придушення повстання. Лише у 1715 році, після придушення повстання гайдамаків, Павло Ярошинський став главою Брацлавського воєводства і шляхта почала поволі повертатися до Тиврова, поновлювати порядки, скасовані повсталим народом. Ще важчою стала, панщина, зростали повинності, силоміць насаджувалося католицтво. У 1742 році володарем Тиврова був брацлавський хорунжий Михайло Калитинський. Він почав будувати новий мурований костел, привіз у Тиврів монахів - домініканців. Костел, фундований М.Калитинським, побудований у вигляді базиліки з двома вежами (не збереглися) на фасаді та маленькою сигнатуркою зверху. Костел та двоповерховий П-подібний корпус келій.
Головний фасад костелу мав великі пілястри, на бокових фасадах пілястри були меншими. Зведений у бароковому стилі костел було освячено в 1760 році. Інтер’єр костелу вражав своєю величчю. В ньому виділявся амвон у вигляді алегоричного «корабля спасіннія» з щоглами, папусами і сітями, ксьондз на якому під час проповіді виглядав капітаном.
У 1744 році Тиврів отримує статус містечка та право влаштовувати щотижневі торги (кожний четвер) і три ярмарки на рік. У цей час у Тиврові проживала 171 сім’я міщан, 61 – ремісників, 72 селянські, які не відробляли панщини чи не сплачували грошової ренти, 24 сім’ї «вільних від дані». Панський палац скидався на військову фортецю. Високі кам'яні стіни, бойові башти, гармати, чисельні залоги робили їх неприступними. Селяни терпіли не тільки від нелюдської експлуатації, але й від свавілля шляхти. Місцеві феодали Михайло Калитинський і Захарій Ярошинський, який володів сусідніми селами, ворогували між собою, нападали на маєтки один одного. При цьому, звичайно, найбільше терпіли селяни, для яких панські наїзди мало чим різнилися від татарських набігів.
Одразу після смерті Михайла Калитинського у 1956 році між вдовою Калитинського і далекими родичами Ярошинських виникла суперечка на право власності Тивровом. Захарій Ярошинський загоном у 200 чоловік напав і захопив маєток вдови Калитинського і став володарювати Тивровом. У Тиврові тоді проживало 811 чоловік. У містечку розгорівся справжній бій: стріляли гармати, палали будинки. «Тиврів спалений, залишилися тільки ратуша і чотири будинки біля костьолу». Багато люду побито до смерті. У відповідь пані Калитинська спалила «без останку...» Василівку і Шершні - села Ярошинського».
Згодом власники тиврівських маєтків Ярошинські зав’язали прямі торгівельні стосунки з містами Прибалтики. У 1758 році 3ахарій Ярошинський відправив у Данціг перший транспорт жита і пшениці. Відтоді протягом двадцяти років таких транспортів вирушало по 6 - 8 на рік. Почалася грошова лихоманка. Місцеві магнати жорстоко експлуатували кріпаків. Заводили в маєтках промисли, грабували, нищили природні багатства. Той же Ярошинський за чотири роки продав данцігським купцям на 200 тис. злотих поташу, для чого було знищено весь ліс навколо Тиврова й сусідніх сіл.
Навпроти костелу Ярошинський збудував великий палац, заклав ландшафтний присадибний парк. Довжина садиби перевищує 150 метрів. Двоповерхове приміщення побудоване в класичному стилі. Палац був настільки великим, що художники могли зобразити резиденцію, лише перебравшись на протилежний берег Південного Бугу.
Біля парадного входу зі сторони Південного Бугу розміщувалися фонтани, бесідки та місце для оркестру. Всередині маєток мав багатий інтер'єр з безліччю картин на різну тематику і гарно мебльованими кімнатами.
Навколо маєтку розміщувався великий дендрологічний парк з озером, яке ділилось кам'яним мостом на дві частини. Закладений він був у пейзажному стилі. Парк мав форму кінської підкови з «алеєю кохання», яка проходила через усю територію. Алея була прикрашена античними скульптурами із мармуру, які були привезені з Італії. Також було висаджено сотні різних дерев та кущів, привезених з Європи. Від перших насаджень залишились липи, граби, ясені. Характер парку визначив рельєф місцевості — пагористий, з ярами і річкою, що впадає до Південного Бугу. Парк має огорожу з брамою, яка збереглася у поганому стані. Над обривом частина стіни фортеці, викладеної з червоної цегли та каменю. Зазначені архітектурні комплекси надовго визначили розвиток архітектурних силуетів Тиврова.
Після смерті Захарія Ярошинського у 1774 році маєток успадкував молодший із шести синів Захарія – Чеслав Ярошинський, а потім онук Генрік Ярошинський.
У 1772 році у Тиврові спалахнула чума. Не було дня, щоб у Тиврові хтось не вмер від чуми. Тиврівські пани залишали свої маєтки й тікали. Люди, щоб врятуватись від хвороби ховались в лісах, але голод повертав їх додому.
Наполеон Орда. Палац Захарія Ярошинського
У 1793 році, у зв’язку з другим поділом Речі Посполитої, Тиврів опинився під російським протекторатом.
Із 1797 року Тиврів стає волосним центром Вінницького повіту Подільської губернії Російської імперії. Тоді в ньому мешкало 810 жителів.
Головним заняттям жителів містечка було сільське господарство. Напередодні реформи 1861 року майже вся земля (3141 десятина) в Тиврові і присілку Гуті належала поміщику Генріку Ярошинському. На нього працювало 963 кріпаки. Селяни користувались 840 десятинами землі, причому робочу худобу мали лише 36 селянських господарств. Скасування кріпаччини не поліпшило економічного становища селян. За «введення у володіння» своєю ж землею вони мали сплатити в казну 33 432 крб. Селяни не припиняли боротьби за землю. Особливо запеклими були їх сутички з князем Михайлом Кочубеєм, який у 1867 року купив маєток Ярошинських. Хлібороби відстоювали кожен клаптик землі, лісу, пасовиська. Коли 1887 року поміщик продав купцям на вируб ліс, в якому селяни косили сіно для власної худоби, вони прогнали лісорубів. Так повторювалось кілька разів. Кочубей був змушений поступитися.
Селянське землеволодіння Тиврова характеризувалося високим процентом дворів на чиншовому праві. На селян накладали багато різних податків — губернські повинності, земський, волосний, сільський збори, викупні платежі.
В 1891 році тиврівський палац був проданий Подільській єпархії в якому почала діяти духовна семінарія. Через 7 років в палаці сталася пожежа, яка значно пошкодила головний фасад (виходить до монастиря). Будівлю відновили, з’явилися прибудови. Свою архітектурну цілісність колишній палац втратив. Парковий фасад мав риси пізнього барокко, груба прибудова сховала інший фасад, у класичних формах.
У 1897 році Тиврів переходить у володіння графа Дмитра Гейдена. Наявність великої кількості дешевих робочих рук, скорочення площі землі на селянський двір, сприяла виникненню промислових підприємств.
На початку ХХ століття там знову відкрилося духовне училище. У 1910-1911 в ньому працював видатний український композитор Кирило Стеценко. Йому порекомендував переїхати з Києва на Поділля його лікар. Природа, повітря, спокій позитивно вплинули на композитора. Він писав: "Взагалі природа тут надзвичайно красива і розкішна. Настрій увесь час бадьорий, бойовий. Хочеться щось велике утворити." Тут Стеценко написав оперу "Івасик-Телесик", "Лисичка", багато творів, романсів, дитячих колядок, опер.
У 1907 році у Тиврові заснований пивоварний завод. 1912 року він виробив 80 тис. відер пива. Діяли суконна фабрика, винокурний і цегельний заводи, млин. Стала до ладу перша в Україні гідроелектростанція потужністю 50 квт. Тиврів був тоді містечком з вузькими й кривими вуличками без тротуарів, лише одну - від центру до мосту через Південний Буг - забрукували. З 280 будівель близько 40 були з цегли, решта - дерев'яні й глинобитні. Значно пізніше у Тиврові відкрили однокласне початкове народне училище, на утримання якого казна виділяла 176 крб. на рік, 395 крб. збирала община. Училище відвідувало 98 хлопчиків і 39 дівчаток. На цей час у містечку працювали трудова школа, механічна профшкола, музична школа, трирічні педагогічні курси, дитячий будинок.
На початку 1918 року в містечку встановилася радянська влада.
Під час визвольних змагань 1918-1921 років на Тиврівщині діяли численні загони повстанців, що боролись з більшовицькою окупацією краю. Так тут діяв і загін отамана Артема Онищука, уродженця села Соколинці.
В 1922 році організували трудову колонію. Були створені кооперативні товариства - кредитне «Трактор», споживче, садівниче, бурякосіяння, бджільництва, які постачали населення промисловими товарами, збували державі сільськогосподарську продукцію.
7 березня 1923 року було покладено початок адміністративно-територіальній реформі Поділля: ліквідовуються повіти та волості, утворено Вінницьку область і 69 підпорядкованих їй районів, в т.ч. Тиврівський і Краснянський. Тиврів став районним центром.
Весною 1928 року було ліквідовано Краснянський район, а частина його території увійшла до складу Тиврівського району.
1925 року електрокооперативи, які використовували енергію Тиврівської електростанції, збудували першу на Поділлі високовольтну лінію протяжністю 17 км і низьковольтну - 13 км, в результаті чого одержали світло 600 хат у Качанівці, Швачівці, Новому Місті, Росоші, Красному, Черемошному.
На початку 1925 року в містечку відкрили стаціонарний кінотеатр. Його організатором був завідуючий Тиврівською електростанцією Я.П.Бахін. Електроенергію давала гідроелектростанція. Кінотеатр містився в залі райвиконкому. Щодня відбувалося 3 - 4 сеанси, які відвідувало 100 - 200 глядачів.
Як і всій Україні, Тиврівщині довелося зазнати жахів більшовицького режиму, які вилилися у страшні процеси штучних голодоморів, колективізацію, розкуркулювання, масові репресії.
До початку 2-ї Світової війни в Тиврові зростали промислові підприємства. Пивоварний завод випускав продукції на 650 тис. крб. щорічно, водяний млин переробляв за рік понад 7 тис. цнт зерна. В промисловій артілі працювало 80 робітників. Потужною стала Тиврівська гідроелектростанція.
Діяла середня школа, створена 1934 року на базі семирічної. В ній налічувалося 300 учнів, яких навчало 24 вчителі. Тиврівська молодь здобувала освіту у вузах. В містечку більшість населення передплачувала періодичні видання, працювали дві бібліотеки, районний клуб, друкарня, виходила районна газета.
З липня 1941 року по березень 1944 року Тиврів був окупований фашистськими загарбниками.
Після війни, в 1946 році населення містечка активно включилося у відбудову. Зразу ж після визволення почалося навчання у середній школі. Відновили роботу клуб, лікарня.
50-60-і роки були для Тиврова періодом подальшого розвитку промисловості, сільського господарства, культури й освіти. В 1958 році на 8 тиврівських підприємствах працювало близько 3 тис. робітників. Цього року в селищі створили «Міжколгоспбуд», який істотно змінив вигляд не лише самого Тиврова, а й сіл району. Почавши з будівництва підсобних приміщень для дитячого садка, 1964 року «Міжколгоспбуд» здав в експлуатацію районну лікарню на 100 ліжок, спорудив 67 культурно-побутових і тваринницьких приміщень. «Міжколгоспшляхбуд» проклав у 1966-1968 рр. 36 км доріг з твердим покриттям.
В 1959 році дитячий будинок перетворено в школу-інтернат.
Успішно працюють автотранспортне підприємство, цегельний завод, райпромкомбінат. 1970 року промкомбінат виріс у завод пластмасових виробів, де працювало 300 робітників. На пивоварному заводі відкрили новий цех розливу, який дає 3 тис. пляшок за годину, введено в дію нову компресорну установку для охолодження пива, механізовано виробничі процеси у варочному відділенні. Завод виробляв 6 сортів цього напою. Передбачається механізувати всі трудомісткі процеси і повністю ліквідувати ручну працю.
Протягом 1966-1970 років було збудоване адміністративне приміщення райспоживспілки, банку, пожежної частини, реконструюється костел під завод пластмасових виробів, побудований комбінат, новий універмаг, відкрито кондитерський цех у громадському харчуванні, будується будинок селищної ради. Стали до ладу нові лінії водогону, дві водокачки. З’явилось багато інших новобудов. Лише в 1967-1969 рр. зведено 11 двоповерхових будинків.
Змінився і зовнішній вигляд Тиврова. Колись крива і вузенька центральна вуличка зникла. Тут простяглася пряма, широка асфальтована вулиця з тротуарами, липовими алеями. Узбіч неї виріс торгівельний комплекс. Прорізалися нові вулиці.
У 1971 році побудований автовокзал, на другому поверсі якого працював готель, буфет, збудований універмаг, почав працювати і завершувалось будівництво цегельного заводу. Потужність заводу - 8 млн. штук цегли в рік.
У 1972 році розпочато будівництво дитячого садка, будинку піонерів.
За цей час на території селища побудоване кафе «Надбужанка», шашлична, їдальня, пошта, райвійськкомат, міжколгоспбуд, ветлабораторія, ветаптека, лісництво, газова станція, приміщення народного суду, проведено ряд добудов у рай лікарні, насіннєвої лабораторії.
У 1974 році розпочато будівництво гуртожитку в середній школі.
У 1977 році було здано в експлуатацію магазин «Сучасне домашнє господарство», введено в дію асфальтний завод, будується трьохповерховий гуртожиток МКБ, адмінбудинок, райвідділу внутрішніх справ, котельня Для кращого водопостачання введено в дію нову свердловину. У 1977 – 1978 роках розпочато і завершено будівництво Меморіалу Слави й парку Слави.
У 1981 році біля центральної площі побудований перший п’ятиповерховий будинок. Згодом споруджено ще три. В кінці 80-х розпочато будівництво двох п’ятиповерхівок по вул.Тиверській.
У 1985 році розпочато будівництво нового стадіону.
У 1988 році розпочато будівництво поліклініки.
В другій половині 80-х років широкими темпами проводилась газифікація селища.
Тиврівчани радісно сприйняли проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. 1 грудня 1991 року містяни, як і більшість українців, підтримали історичне рішення Верховної Ради України про проголошення незалежності України. Утворення незалежної України та інших незалежних держав припинило існування СРСР. Почався шлях переходу до ринкової економіки та будівництва нової держави.
За 20 років незалежності припинили своє існування цегельний завод, завод пластмасових виробів, пивзавод, міжколгоспбуд, ПМК-21 та інші підприємства.
В 2000-х роках в селищі діяли культові споруди: церква Святого Вознесіння, що належала релігійній громаді УПЦ Київського патріархату, римо-католицький костел святого Архангела Михаїла.
Крок за кроком налагоджується життя у селищі, але актуальним і досі залишається питання забезпечення жителів Тиврова водою.
Наша громада - це наші ЛЮДИ! Відомі чи невідомі: невтомні трударі, щирі господарі, милосердні порадниці, активні діячі, танцюристи, співучі «соловейки», майстри слова... Усі вони неповторні своєю людською душею та спільне в них одне - вони жили, живуть в ім’я життя та щастя своїх дітей - наступних поколінь. За це їм честь і хвала нашої маленької Батьківщини! На Тиврівщині народилися видатні земляки: Віталій Фролов. Володимир Краснобаєв, Леонід Панкоша, Мар’ян Маловський, Василь Рудий та ін.
Страшна звістка сьогодення дала Тиврівщині нових героїв – і нову біль. Відкритий воєнний напад росії на Україну, що почався 24 лютого 2022 року, війни, розв’язаною росією у 2014 році, змусив сотні тиврівчан стати на захист рідної Батьківщини.